Біографія

Сильна квітка весни

Ще тільки мріяла весна,

Ще сніг не скрес у чистім полі,

На світ просилася вона,

Як первоцвіт крізь лід до волі.

Із першим криком залунав

Її дзвінкий і сильний голос.

Любов’ю квітень сповивав,

Беріг її, як поле колос.

    

Саме так, як ніжна квітка проростає навесні, така тендітна, але така сильна і сповнена бажання жити, з’явилася в селі Степанцях Канівського району в одній простій  родині 1966 року,  на світ я, маленька дівчинка, якій тато з мамою дали чудове ім’я ― Валентина. Я увібрала в себе мамину красу і скромність. Бо моя мама, сільська дівчина Марія, зростала у тяжкі повоєнні роки, трудилася  і не була розбещеною з маніжкою панянкою, а працьовитою і завзятою українкою. 
Мати майстерно вишивала узори і проникливим голосом виспівувала кожний хрестик на рушнику, складаючи долю своїм дітям. Від батька я успадкувала вольовий характер полтавчанина, бо він, не дивлячись на всі труднощі і негаразди повоєнного періоду, зміг здобути  професійну освіту, прогодувати матір і сестру.

                                                   І Валентиною нарік мене Господь,

                                                         І дав мені велику силу.

                                                         І долю нелегку прирік

                                                         Служити людям, щоб любили.

                                                         І плинув час, як той струмок.

                                                         Дівчиськом радісним зростала.

                                                         І ось для мене вже дзвінок,

                                                         Лунає в школі золотаво.

І той дзвінок 1973 року розбудив у моєму маленькому сердечку таку любов до школи, до гамірної юрби дітвори, до коричневої дошки, що в дитячих очах схожа на велику солодку плитку шоколаду, до великих білих бантиків, що ця любов переросла у потаємну мрію―стати вчителем. Вчителі ще в  мені―маленькій дівчинці вже бачили наполегливу, сильну, людину, яка могла згуртувати однолітків і впоратися з будь-яким завданням.

Літній червневий ранок 1983 року. Перші промені сонця торкнулися схилів Чернечої гори. Затамувавши подих, випускники чекали благословення від небесного світила і в думках прощалися з дитинством. Діти загадували бажання на майбутнє. Я теж мрійливо вдивлялася в безмежні простори Дніпрових вод, що змішувалися з золотими нитками сонячних променів і благала долю допомогти моїм мріям здійснитись. 

                                                             

                                                      Ось юнкою стоїть вона

                                                            В розкритих дверях на порозі.

                                                            В очах забризкала весна

                                                            І розлилася по дорозі.

                                                            Із отчого гнізда летить

                                                            Лебідкою, розкривши крила.

                                                            А серце плаче і щемить

                                                            І груди розриває сила.

                                                            Їй хочеться творить, учить,

                                                            Любить, відроджувати свої мрії.

                                                            Прожити задля цього мить,

                                                            І в серці поселить надії.

За волею долі я вступаю до педагогічного інституту імені П. Г. Тичини казкового міста України ― Умань, де і здобула освіту вчителя початкових класів.

І ось, закінчивши інститут, ще сама така молода і тендітна,  веду за руку до класу своїх перших первачків. Навчаю їх і учуся сама: вони виводять перші літери, а я перші оцінки в журналі. Вчуся їх розуміти і любити, прощати їхні пустощі, прививати в їхніх душах паростки світлого добра ― основи життя. 

                                                            І ось у клас я свій зайшла,

                                                                  І освітила сонцем очі.

                                                                  Для кожного свій час знайшла

                                                                    Збулись слова колись пророчі.

Чарівне місто Умань допомогло не тільки здійснитися моїй мрії  та також подарувало чудову родину: дбайливого чоловіка і двох діточок.

                                                            І учиться щодень любить

                                                                  Чужих дітей , як своїх рідних.

                                                                  Не забуває ні на мить

                                                                  Ні про багатих, ні про бідних.

Саме так і працювала я  вчителем початкових класів  25 років незмінно в невеличкій   школі села Піківець. За волею долі другий рік свою трудову діяльність я продовжую у новій чудовій школі села Родниківка. Продовжую поселяти в дитячі душі надію, добро, радість до життя.

Не відразу виходить все гладко, бо діти по-різному сприймають тонкощі науки, але любові і терпіння у мене вистачає на всіх. Ділю своє серце на тисячі маленьких іскорок і запалюю їх у маленьких несміливих сердечках, де розгорається великий вогонь любові до науки, життя, людей і Батьківщини.